День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій


     Гасло цьогорічних пам’ятних заходів: “Голодомор – помста за свободу”. Студенти першого курсу спеціальності «Інженерія програмного забезпечення» зі своїм викладачем історії Оленою Борисівною провели заняття-реквієм присвячене трагічним подіям Голодомору 1932-1933 років, подіям які передували голодомору та стали причинами помсти комуністичного режиму українському селянству.
     Студенти підготували тематичні стіннівки «Колективізація в Україні», «Селянський опір колективізації в Україні», «Державний терор у ході колективізації та розкуркулення», «Опір селян сталінізму»; «Чорна дошка – вирок мешканців села»; мультимедійний проект «Сталінська модернізація України»; доповідь «Голодомор 1932-1933років у Василькові та Васильківському районі».
     Трагічні сторінки історї оживали у свідомості сучасних дітей розумінням жахливого злочину сталінського режиму проти народу України та людяності. Вбиті голодом зникнуть, якщо їх не пам’ятати!

Згадайте нас – бо ми колись жили…
Зроніть сльозу і хай не згасне свічка!
Ми в цій землі житами проросли,
Щоб голоду не знали люди вічно!
Ніна Виноградська (1961)

     При підготовці до заняття були використані матеріали:
Інституту національної пам’яті України.
Електронний архів голодомору
Національного музею Голодомору-геноциду
Меморіалу пам’яті жертв Голодоморів в Україні.
Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933
Всеукраїнського проекту: «ПАМ’ЯТЬ РОДУ». ІСТОРІЇ РОДИН, ЯКІ ПЕРЕЖИЛИ ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ.

Інформаційні матеріали про голодомор у Васильківському районі. Спогади очевидців.

     Фактично голод почався з 1931 року, а восени 1932 та навесні 1933 він набув масового і найбільш жорстокого характеру. В 1930 -1931 роках державі здано весь хліб, вирощений колгоспниками. Трудодні майже не виплачувалися. Селяни існували лише за рахунок своїх присадибних ділянок та власних заощаджень. У 1932 році план заготівель вже був непосильний для селянства. В окремих місцях він перевищував валовий урожай. Колгоспного хліба не вистачало. І тоді „ударні ” бригади поїхали по хатах забирати зерно з селянських комор.
     Ось що писала наша районна газета „За більшовицькі темпи ” в листопаді 1933 року: «Боротьба за хліб супроводжується розгортанням і загостренням класової боротьби. А тепер куркульня та її недобитки, корчачись в останній передсмертній агонії, намагаються ще підняти свою голову, чинити опір заходам диктатури пролетаріату.
     Куркуль, твердоздавець, підкуркульник розбазарює свій хліб, спроваджує його на ринок, закопує в землю, ховає в солому, замуровує під піччю, в коробках під стріху. Класовий ворог використовує все, щоб зірвати хлібозаготівлі, не дати хліба робітничій масі та її вартовому Червоній Армії. Це вимагає від нас пильнувати класового ворога, викривати його махінації, завдавати йому нещадної відсічі. Для цього пролетарська держава використовує всю зброю пролетарської диктатури.»
     Наприкінці 1932 року виконання хлібозаготівельного плану вступило в критичну стадію. Але село не могло справитися навіть зі зменшеним планом хлібоздачі. Хліба просто не було. Але власті не вірили не тільки селянам, а й місцевим керівникам, огульно вважаючи їх саботажниками.
     З газети «За більшовицькі темпи», Митниця: „Село Митниця в справі виконання додаткового хлібозаготівельного плану надто відстає. Так, з 500 центнерів, що потрібно здати, здано лише 56, зокрема одноосібний сектор замість 200 ц виконав 2,6 ц. Де ж причини такого ганебного відставання? Керівники сільради, комуни та артілі базікають, що „Хліба вже не має”, а втім, справа не так. Головне не має масової, роз ̓яснювальної роботи”.
     Крушинка: „Куркульський прихвостень Кияниця зриває план хлібозаготівель. На пленумі він просто заявив: „Немає у нас хліба і плану ми не можемо виконати ”
     Велика Бугаївка: „Плану хлібозаготівель у Великій Бугаївці не виконують. Сам голова сільради Овсяниченко, секретар комсомольського осередку Кучеренко та лікар Чаплигін – ось ті дезертири, що зривають хлібозаготівлі, підтримуючи куркульські балачки про нереальність плану. А лікар Чаплигін – той одверто виявив своє вороже обличчя, заявивши, що до хлібозаготівель треба підійти обережно, щоб, мовляв, не трапилося потім лікувати людей, що можуть заслабнути з голоду”.
     Після того як у селян повигрібали з хат все до останньої зернинки, вони, щоб вижити, були змушені продавати на базарі своє майно, щоб на виручені гроші купувати в громадян хоча б буханець хліба. Але це розглядалося як спекуляція і жорстоко каралося.
     Селяни залишились без нічого. Почався страшний голодомор, якого не знала історія людства. Люди їли все – буряки, кору дерев, трупи тварин, трупи людей.
     Розповідає Семен Минович Баришполь: „…Почав працювати в колгоспі. Якраз орали і всім видавали на день 200 гр. якоїсь перебитої крупи. Мати одержувала її у коморі варила куліш, ото і вся їжа. Звичайно, в кого сім’я була велика куліш не рятував. Працював з нами на оранці Лука Гуйда. Покинув коні та пішов обідати та більше не вийшов у поле. Побігли до нього, але знайшли на півдорозі мертвого, навіть додому не дійшов. А в хаті вже жінка і діти лежали пухлі від голоду.
     Згодом я вчився у Василькові і щодня ходив додому пішки. І завжди обабіч шляху бачив мертвих, їх згодом підбирали. А коли висохло і ходив полем навпростець, то біля стежок також лежали мертві, аж травою поросли. Здоровіших посилали копати ями на цвинтарі і звозити з села померлих. Іноді вивозили цілі сім’ї, а ями копали в запас.
     Почалося найстрашніше. Помер з голоду Самійло Шапран, а його жінка вбила дитину, порубала, склала в горщики і поставила в піч варити. За цим застали її працівники сільської Ради, хотіли віддати до суду, але вона втекла з села і десь загинула, бо була вже пухла.”
     Незважаючи на масову загибель людей, продовжувалось розкуркулення. За завданням „зверху ” сільські активісти забирали по хатах не лише зерно, крупи ай картоплю. Звозили підводою до комори, а тоді машиною в район. Розкуркулювали за таким принципом: записався в колгосп – не чіпали; не записався, хоч в сім’ї четверо дітей і ні волів, ні корови не мав, – забирали все до нитки. Частину виселяли, а деяких лишали вдома без сорочки в запас!”.

Устань, Ленін, подивися,
До чого ми дожилися:
Зосталася одна хата,
А на хаті – одна лата,
А на латі – один куль
Та й то кажуть, що куркуль

     Особливо постраждали від насильницького голоду Барахти. Іван Данилович Мусієнко згадує: „Наша сім̓ я жила за Барахтами, на хутірці біля урочища Шкварі. Там осталося 9 хат. Із сім̓ ї з голоду ніхто не загинув, бо весь рік підтримувала молоком корова. Ми з братом від весни рвали листя з липи, сушили його на комині, потім мати терла і пекла млинці. Суп варили з лободи.
     По один бік від нас жив сусід Пакій. Він мав сина і двох онуків, наших ровесників. Вся сім̕ я вимерла. Дітей закопали біля рову а дорослих завезли на цвинтар до спільної ями.
      З іншого боку жила сусідка Марія. ЇЇ діти Тарас, Микита, Наталка померли від голоду. Марія дожила до жнив, пішла збирати колоски. Її спіймали, засудили на 5 років. З того часу ніхто її не бачив.”
     7 серпня 1932 року було прийнято Закон «Про охорону соціалістичної власності», написаний власноручно Сталіним. Він вводив за крадіжку вищу міру – розстріл з конфіскацією всього майна, а при пом’якшуючих обставинах передбачав заміну страти позбавленням волі не менше, як на 10 років. Народ прозвав цей закон „Закон п’яти колосків ”
     Парасковія Борисівна Шмагун: „Ті часи я добре пам’ятаю, бо було мені тоді 17років, ходила в колгосп на роботу. Село було велике, але вимерло багато, то хати розбирали на дрова. Двори заростали бур’янами у ріст людини. Вулиці перетворювались на пустки, навіть вдень було страшно ходити.
      У колгоспі на роботі давали трохи борошна, терли буряки. Хто їв це, той почувався краще. А хто переходив на корінці, помиї, на всяку погань то пухнув, аж шкіра тріскалась, помирав першим. Ось у нас сусіди Вишні – сім ̓я велика, той вся вимерла. А двійко дітей часто заходили, мати давала нам і їм бурячків, то й вижили ”.
     Оксана Гордіївна Бобик: „Для загиблих копали на кладовищі багато широких ям. Трупи звозив Микита Бондар, і за кожний йому видавали 200 грамів хліба. Тож Микита старався звести до ями не лише мертвих, а й ще живих. Назара Кравченка кинув у яму, а той просить не хліба а закурити. Не дав, не витяг, а він би жив. Довго жив відлюдком Микита, обминали його старі і малі. Їли і білу акацію. Рвали її цвіт, парили окропом, додавали висівок і пекли оладки. Дехто робив медестики із цвіту живокосту, але той погано діяв на шлунок, часто ставав останнім наїдком.
      Найбільш бадьорі їздили в Крижопіль, міняли гору майна на жолуді або висівки з тирсою. Потім варили це на молоці і крізь зуби цідили спльовуючи тирсу. Людоїдство стало майже звичайним явищем. Така собі Марфа з̕ їла свою зовицю. Потім почала заманювати з вулиці дітей і їсти їх. Згодом втекла з села і десь загинула.
     Омелько Педенко зарубав і з’їв тещу, а те що лишилось викинув у яму. Люди чули як вона кликала на поміч, але не ризикнули допомогти, щоб не опинитись на її місці. Тоді в селі було якесь безладдя і безвладдя. Якщо крав щось у колгоспі – судили, а до людоїдів боялись ходити навіть із сільради.”
     Незважаючи на крайню нужду і мор продовжувалося вигрібання лишків. Яків Трохимович В̓ юн згадує, як ледве переставляв він ноги від слабості, а ще ж тягав на роботі за собою і коней, бо ті також доходили. По дворах мела „мітла” – сільські активісти. Серед них Василь Мартиненко, Микола Пономаренко, Петро Гриненко та інші, які навіть з попелу вигрібали останню картоплину, квасолину, макове зернятко. Забирали і сорочки та інші речі. Але і вони померли з голоду.
      Голод спричиняло іще і те, що крім хлібозаготівель, була ще картоплезаготівля, м̓ясозаготівля, примусова грошова позика. Сільське „начальство” ходило по хатах і забирало не тільки хліб, м’ясо і картоплю, – забирали борошно, цукор, сухарі , нитки і навіть ще теплу їжу з чавунців – все, що потрапляло під руку.
      З колективного листа селян до бюро скарг робітничо-селянської інспекції: „ …Більше всього пограбовано такі села як: Лосятин, Саливонки, Гребінки. Тисячі пудів забрано снопами і зерном, але грошей людям не сплачено до цього часу. Багато забрано хліба, борошна, м ̓яса, сала і забрано бригадами, а частину здано до колгоспів, де розбиралося по домах правлінням. За що мучать людей, за що гине худоба? Чи знає історія такий час, який зробила зараз радянська влада?

За матеріалами Володимира Бейліса